Може просто забити?

Коли я була підлітком, у мене була дивакувата мрія. Йдучи парками, лісами, полями, містом, я завжди помічала довколо сміття, яке залишають за собою люди. Мені хотілося мати такий магічний посох, яким би я торкалася того сміття, і воно б переміщалося у квартиру людини, яка його викинула. Можливо, це не дуже гуманне бажання, але гадаю, що для мене це був якийсь захисний механізм від ненависті та роздратування.

Згодом я виросла. Інфраструктура міст та парків помітно поліпшилася. Зараз кількість вуличних смітників значно збільшилася. Та людська поведінка зовсім не змінилася. Нажаль.

За моїми спостереженнями кожна 6-7 людина легко кидає папірці, пакування від їжі, пляшки просто на асфальт або в траву. Про відпочиваючих шашличників годі й казати. Чи дратує мене ця людська звичка жити за принципом “після мене хоч потоп”? Ще й як дратує.

Тому моя дитяча мрія дещо трансформувалася. Перейшла із стадії “фантастика” у технологічний спосіб вирішення проблеми. Хочу побудувати сміттєпереробний багатофункціональний завод, діяльність якого буде базуватися на найкращих передових технологіях. У сміття не залишиться жодного шансу просто так валятися посеред вулиці. Бо людьська жага до збагачення переможе. Все буде зібрано і виміняно на гроші у спеціалізованих пунктах прийому. Ось таке вже зовсім не дитяче бажання.

#90днівПишиСильно

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *