Вперед на захід, або «Це все моє рідне, це Батьківщина моя …»

Воістину багатогранна і контрастна наша країна. Щоразу вирушаючи в подорож такими незвіданими, але такими рідними просторами України, дякую небесам, що народилася саме на цій землі. Тільки у нас багатовікова багата подіями і героями історія живописно поєднується з неймовірної краси природними ландшафтами, колоритним побутом і доброзичливістю нації. І незалежно від того, в яку частину країни вирушаєш, скрізь на тебе чекає нова, ще непрочитана історія, підживлена смачними застіллями і індивідуальністю традицій.

На цей раз вирушаємо в дорогу далеку, на самий Захід країни до маківок Карпат.

Зупинка перша – місто Лева

6:00 ранку. Вокзал. Привітна старенька показує як коротким шляхом скоріше потрапити в місто. Перше, що кидається в очі, це дороги, вони майже скрізь вимощені гладкими, ніби відшліфованими морською безоднею, камінчиками. Пекельна праця, напевно.

Туманний ранок тягне повіки вниз, але вже прокинувся мозок, спраглий нових вражень, і чашка кави в першому-ліпшому кафетерії не дають очам закритися. Львівська кава … Та це взагалі окрема тема для багатосторінкових творів. Здивував також і той факт, що в такий ранній ранок без зусиль вдалося знайти працюючу «кав’ярню». Воістину гостинне місто.

А ще Львів – барвисте з багатою архітектурою місто, кожна стіна якого, кожен камінь «дихають» багатовіковою історією.

Озброївшись картою міста та списком найбільш знаменних місць, продовжуємо свій шлях. Пройшовши кілька кварталів, потрапляємо до міської Ратуші на «площі-ринок», яку охороняють двоє відданих кам’яних левів. Кожен кут площі прикрашений невеликим фонтаном, а в кожному з них мешкає свій міфологічний герой: Адоніс, Амфітріта, Діана і Нептун. Дивлячись на все це, на мить здається, що все це створене не людьми, а задовго до нас. У самій Ратуші на даху є оглядовий майданчик, з якого «як на долоні» видно все місто, але, на жаль, ще надто рано і нам доведеться, «поцілувавши» величезні залізні двері, рухатися далі.

Вже поступово стає шумно, місто оживає, і до самотніх барабанних трелів трамвайних коліс приєднуються вихлопні флейти і хоровий спів двигунів міського автотранспорту.

Проходячи повз пам’ятник Данилу Галицькому, подумки кажу йому «спасибі» за казкової краси місто.

Львів відрізняється також і кількістю різноманітних храмів: греко-католицьких, римо-католицьких, православних, протестантських … Майже всі вони є пам’ятками архітектури. Найбільше мене вразив своїм немислимим архітектурним оздобленням Собор Святого Юра. Воістину нерукотворний пам’ятник. sobor-yuraВразили також фрески на декількох стінах греко-католицьких соборів – от дивишся на них, ніби щойно намальовані і фарба ще волога, і лики як живі, підходиш ближче, читаєш дату створення і розумієш, що їм більше 700 років (!).

Радує око також і Львівський оперний театр своїми пишними склепіннями і білосніжними колонами. І весь цей архітектурний ансамбль ненав’язливо прикрашають невеликий веселий фонтан і алея зі старовинними ліхтарями прикрашеними оберемками яскравих петуній.

… Аромат свіжоспеченого хліба у сусідній булочній нагадав про порожнечу у шлунку. Ух ти, варенична, як вчасно! Я вам чесно скажу, таких ювелірної роботи вареників я не куштувала ніколи в житті. Маленькі, акуратно зліплені з тонюсенького тіста, повні смачненьких грибочків і рясно политі сметаною … Ммм … Обід був дуже смачним.

Підкріпившись, наважуємося відправитися в знаменитий «Високий замок» щоб вже остаточно зануритися в атмосферу подій так яскраво описаних на сторінках історичних книг. І чи то погляди у нас були занадто блукаючими, чи то ми дуже бурхливо обговорювали майбутній маршрут і роздивлялися карту, наче вперше її бачили, АЛЕ раптом, нізвідки не візьмись, як добрий чарівник з казки, з’явився дідок з палицею і довгою сивою бородою, і так по-доброму до нас: «Дітки мої, ви шось шукаєте?». І ми з чоловіком, відійшовши від швидкоплинного подиву, починаємо пояснювати йому, що шукаємо той самий «Високий замок». Дідусь усміхнувся та й каже: «Давайте-но я вам покажу, як найшвидше туди пройти, а то будете блукати собачими стежками». Неймовірний дідусь, дай Бог йому здоров’я.

І ось нарешті довгоочікувана дорога до Замку. Перше, що зустрілося нам на шляху до зарослої зеленню замкової гори – ресторан «Високий замок». Не втрачаємо можливості випити чергову філіжанку «запашної львівської кави». Ресторан, правда, здався нам трохи пафосним як для такого історичного місця, та й кава у них звичайна, з італійської кавоварки, але бізнес є бізнес :). Отже, по сходовому серпантину навколо всієї гори повільно, але впевнено підіймаємося догори. До речі, доведеться вас засмутити, але старовинного львівського замку вже давно немає. Століття так з 17-го немає :). Після вторгнення Максима Кривоноса під час визвольної війни від нього залишилося всього кілька шматків стіни, які давно обросли мохом і плющем. В одній з них навіть видно велику дірку, мабуть від гарматного ядра. А на самому верху гори знаходиться оглядовий майданчик з пам’ятною плитою і коротким написом про те, що тут колись був замок. Майданчик прикрашають кований львівський герб на шпилі і розвивається на тому ж шпилі жовто-блакитний прапор. Сказати, що зверху відкривається неймовірний вид – нічого не сказати. Ми й не думали, що Львів такий величезний! З оглядового майданчика чітко видно контрастні вставки сучасних житлових масивів, що плавно переходять у насичену червоно-зелену кольорову гаму дахів старої частини міста. Вид масштабний, вражаючий і запам’ятався, напевно, на все життя.

Наступним пунктом нашої львівської туристичної програми став «Шевченківський гай». Був тоді понеділок, а в понеділок, як виявилося, там «Не прийомний» день. Але, чи то ми дуже жалібно дивилися охоронцеві в очі, чи то просто нам в той день «посміхалися небеса», але ми туди таки потрапили. Блукали лісовими стежками, періодично заходили то в один, то в інший старовинний український дворик з дерев’яними хатками і солом’яними дахами. Там ніби хтось назавжди «вкрав» час. А дворики мабуть порожні, тому як всі «… на панщині пшеницю жнуть». Було відчуття, що побували на сторінках Кобзаря. З тих пір вписала «Шевченківський гай» в список місць, в яких обов’язково варто побувати.

Ще кілька годин поспіль насолоджувалися затишними львівськими вуличками, фотографували все, що траплялося на шляху і день пролетів непомітно, незважаючи на велику кількість нових вражень. Ну що ж, час рухатися далі. По дорозі на вокзал встигаємо забігти в магазин сувенірів і, після придбання яскраво-помаранчевої футболки з жартівливим написом «Дякую тобі Боже, що я не москаль» :), трохи втомлені, але задоволені, покинули це колоритне місто, кинувши монетку в фонтан, щоб обов’язково повернутися.

Наступна зупинка – місто Свалява, або, як колись почулося моїй мамі по телефону – Халява 🙂

Це дуже маленьке курортне містечко в самому серці Закарпатської області із запаморочливою гірською природою. І нехай тут немає деяких звичних жителям мегаполісів благ цивілізації, але це одне з небагатьох місць, де можна від душі наїстися в лісі справжньої чорниці, назбирати екологічно чистих опеньків, і навіть зустріти косуль, якщо пощастить. Дари природи «на халяву» (мабуть не спроста мамі так почулося). З якої точки міста не поглянь по сторонах – скрізь гори, не скелясті, а всі вкриті лісом, як і властиво Карпатам.

Ми пили з гірських потічків, бачили в лісі декілька яскравих саламандр і один раз навіть примудрилися заблукати. Місцеві жителі виявилися дуже гостинними, щедро пригощали домашніми винами і навіть шашликом з оленини. Погода в ту пору видалася на славу і нам пощастило викупатися в декількох кілометрах від міста, в місці, в якому річка Латориця протікає біля самого підніжжя гір – на «Синіх потоках». В дзеркально чистій воді бачили форель, але зловити, на жаль, так і не вдалося. Кажуть, що це дуже хитра риба.

Ні, ви не подумайте, Свалява – це не тільки ліси, гори і річки, саме безпосередньо містечко виглядає дуже затишним, невисоким (будинки максимум в п’ять поверхів), без особливих архітектурних пам’яток, якщо не вважати старовинну дерев’яну церковцю і пам’ятник воїнам-визволителям. Але все це не важливо, тому як гірські ландшафти затьмарюють своєю красою все, що розміщено у підніжжя.

В один із днів «гірські стежки» привели нас в незвичайний санаторій з однойменною назвою «Карпати». Незвичайність його полягає в тому, що санаторій розміщений прямо в старовинному замку графа Шенборна на вершині невеликої гори. Замок увесь усіяний стрункими готичними шпилями і старовинними кованими прикрасами, а всередині збереглася єдина кімната графа з дуже гарним стінним каміном. Сюди, як ми дізналися, часто з’їжджаються для фотографування молодята. На території санаторію ми знайшли невелике озерце зі зграєю качок, обставлене по всьому периметру зручними дерев’яними лавками. Піднявшись трохи вище, нам вдалося вмитися в «Джерелі краси» і відчути себе жалюгідними комашками дивлячись на неймовірну висоту карпатських буків. Рівні, як струна, і тікаючі кудись у небеса стовбури цих дивовижних дерев, як могутні велетні, своїми кронами не залишали ні найменшого шансу жвавим сонячним промінчикам.

Вдосталь напившись мінеральної води в санаторному бюветі, ми продовжили свою цікаву подорож.

Наступна зупинка – місто Мукачеве

«Ой, де це ми», – здивовано задумалася я. Здавалося, ніби блукаємо маленькими вуличками Праги. Симпатичні двоповерхові будиночки котеджного типу, що ведуть до центру міста Мукачево, такі різнокольорові й дружелюбні, радують, «замилений» сірим кольором міських висоток, очей.

Весь центр міста відремонтований і відреставрований, не зустрінеться ні єдиної обшарпаної стіни, чисто і затишно. Всі перші поверхи усіяні маленькими крамничками і кафешками. Центр міста, як і у Львові, прикрашає міська Ратуша, але це вже абсолютно інший архітектурний стиль і абсолютно інша історія.

Загальновідомою пам’яткою міста Мукачево є Замок-Паланок і, звісно ж, ми не змогли там не побувати!

mukachevo-castle

Дорога до замку виявилася неблизькою і нас «підкинув» туди міський автобус. Сам замок, як це й годиться подібним історичним будівлям, розміщений на досить високій замковій горі, до якої веде вулиця Замкова. Заблукати практично неможливо. Паланок захищений величезним ровом, який колись, мабуть, був наповнений водою. Подолавши великий дерев’яний міст і величезні ковані ворота, ми потрапили в перший замковий рівень, де в середньовіччі жила челядь. Товщина стін, яка в деяких місцях досягає шести, а то й восьми метрів, і отвори, через які ворогів обливали розпеченою смолою, змушують подякувати «небесам» за те, що живемо в настільки мирний час у порівнянні з середньовіччям.

Екскурсовод безперервно веде розповідь про різних господарів замку і події пов’язані з цими гігантськими стінами. Поступово доходимо до колодязя глибиною близько 85 метрів, який за легендою веде в таємний підземний хід під замком, який багато століть тому було завалено і так і не знайдено.

На самому верхньому замковому рівні розташувалася невелика капличка, а також місцевий ЗАГС, де часто вінчають і розписують наречених. Романтично, чи не так? Неподалік безмовно застигла в камені легендарна Ілона Зріні, яка своєю неймовірною красою і жіночою мудрістю багато років рятувала замок від завойовників.

Не полінувалися ми покласти кілька монет до ніг князя Корятовича. Кажуть, що якщо потриматися за його вказівний палець, попередньо поклавши до ніг мінімум п’ятдесят копійок, заповітні бажання здійсняться. Що тільки не придумають «музейні доглядачі». До речі, в замку є чудовий музей природи і побуту Закарпаття.

Насолодившись тригодинною екскурсією по легендарних кімнатах і дворах середньовічного Паланку, ми вирушили далі.

Наступна зупинка – місто на Ужі

У двох годинах їзди від Мукачева, практично на самому кордоні зі Словаччиною та Угорщиною, розкинувся дивовижний обласний центр Закарпатської області – Ужгород. З перших двох кварталів подорожі склалося враження, що це місто художників – куди не глянь, скрізь продаються картини місцевих авторів і різні цікаві вироби. Найкрасивіша частина досить європенізованого міста – це набережна. Нахилившись з високого мосту, були здивовані кількістю риби, що плавала в річці, і абсолютною відсутністю рибалок. Мабуть заборонено.

Насолодившись барвистою архітектурою міста, вузенькими вуличками, мостовими, приємними людьми, вирушаємо до найголовнішої архітектурної пам’ятки Ужгорода, як ви вже, напевно, здогадалися, – Ужгородського замку. Це самий осучаснений замок, з тих, які нам довелося побачити. Багато років у ньому розташовувалася духовна семінарія, а зараз на кожному поверсі замку знаходяться неймовірні за унікальністю експонати музею різних напрямків: музичних інструментів, старовинного одягу, меблів і предметів побуту вельмож, історичних книг у важких золотих і срібних обкладинках, природний музей з опудалами найрідкісніших тварин цього краю. Та що там говорити, в Ужгородському замку є навіть власна підвальна в’язниця з вузенькими отворами замість вікон як у всіх історичних фільмах. На щастя, зараз там «відбувають свій довічний термін» хіба що місцеві миші.

Ужгородський замоктак само оточений величезним ровом і височенними оборонними стінами. Із західного боку ми наткнулися на уламок якоїсь старої стіни, біля підніжжя якої знайшли величезну галявину з незайманою суницею (!). А неподалік розкинула свої пишні японські гілки справжня сакура, і чомусь прямо біля пам’ятника Гермесу. Дуже контрастне місце.

Після відвідин замку вирішили трохи перепочити і перекусити в дуже незвичайному, як нам здалося, кафе. Вхід і інтер’єр був досить скромний, але всі стіни завішані і всі полиці заставлені різними староукраїнськими штуками. Мабуть, все, що не вважали за потрібне виставити в якості музейних експонатів, прикрасило це кафе.

Набравшись сил і піднявшись метрів на п’ятдесят від замку, ми потрапили в дивне місце – Краєзнавчий музей-село під відкритим небом.uzhgorod Всі старовинні хатки і предмети побуту, які збереглися в області і були знайдені пильними культурологами, тепер зберігаються тут. Вперше побачили справжній плетений «вулик» на високій дерев’яній нозі. Найдивовижніше, що творцям цього музею вдалося відтворити не тільки зовнішнє обрамлення старого українського села, а й наповнити всі будиночки необхідним начинням, що збереглася з тих часів. В одному з двориків навіть паслися справжні вівці, а в сусідньому був водяний «млин», в озерці якого росли величезні жовті латаття. Дивне історичне місце, яке яскраво і наочно відображає картину з життя наших прабатьків, ще одне місце зі списку «варто побувати».

Ну, от і все, наша захоплююча тижнева подорож підійшла до кінця. І нехай, зроблені далеко не всі відкриття таємничої і мальовничої місцевості Західної України, але ми ще раз переконалися – воістину багатогранна і контрастна наша країна …  І дякую тобі Боже, що я українка …

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *