Звичка подорожувати

– Привіт, Ір. Як справи?
– Алло. Вітаю. Та ось, у поїзді їду.
– Що знову? Краще б сходила зі мною на вечірку. І звідки тільки у тебе така пристрасть до поїздок?!

Дійсно, звідки. Так склалося, що в першу свою поїздку я вирушила ще в утробі матері. Ми прилетіли тоді з Польщі в Україну. Мама хотіла, щоб я з’явилася на світ на татовій батьківщині – в Харкові. Але у мене, судячи з усього, вже тоді були інші уявлення про те, як треба подорожувати. Тому приголомшила я всіх своїм народженням у маленькому містечку в Дніпропетровській області, на батьківщині мами.
Уже в однорічному віці я знову летіла в літаку назад до Польщі. Осіле моє життя з цього моменту тривало всього три роки. Будучи дитиною в сім’ї військових, занесло мене в далекий Казахстан. З батьками, звичайно ж. Там серед аксакалів і перекотиполя я примудрилася освоїти місцеву мову і поміняти дві школи у віці до дев’яти років.
Щорічно ми з батьками літали до бабусі в Харків, і жили там цілий місяць. Одного разу мені довелося везти в літаку справжню черепаху. Я хотіла подарувати її своїй подрузі в Харкові. Але мабуть була я не дуже уважною дитиною, так як забула її в коробці на лавочці в аеропорту. Сподіваюся, що вона тоді потрапила в добрі руки, а не стала чиїюсь вечерею.
Одною з пам’ятних вражень була подорож в місто Мінеральні Води. Туди переїхав з родиною з Польщі мій друг дитинства, моя перша любов Іванко. Коли ми знову зустрілися в їхньому новому будинку, нам було років по шість. Я сиділа на кухні пила з мамою чай. А він в цей час купався в ванній. Але як же я здивувалася, коли він вийшов голий з рушником на плечі і каже:

Іра, а ти знаєш, я ж тебе досі люблю!

Коли я вчилася в третьому класі казахської школи, нас знову чекав переїзд. Я тоді точно не розуміла, де ж ми будемо жити. Пам’ятаю тільки, як мама голосно розмовляла по телефону, намагаючись щось почути:

Як-як, ви кажете, називається місто? Халява?

Цим містом була Свалява в Закарпатській області України. Халявою тут тоді і не пахло. Пахло грибами, чорничним варенням, смереками, а від краси місцевих ландшафтів перехоплювало подих. Але перед тим як я сюди потрапила, мені довелося цілу шкільну чверть жити у бабусі в Харкові і ходити в школу, поки батьки облаштовувалися на новому місці. Коли я нарешті возз’єдналася зі своєю сім’єю, перше, що я сказала батькам:

Слухайте, а давайте більше не будемо нікуди переїжджати.

Це не дивно, адже мені на той час уже довелося змінити четверту школу. Інтернету і мобільних тоді не було, тому друзів завжди доводилося знаходити наново.
Здавалося б, на цьому моя тревел-історія могла б і закінчитися. Але я виросла і вирушила здобувати вищу освіту за 1500 км від сімейного гнізда. З тих пір справжні подорожі тільки почалися. Вони не закінчуються і до цього дня. Тільки за останній рік я побувала в 50 населених пунктах.

Головна причина такої кількості переміщень – неймовірна допитливість, яку прищепили батьки. Мені неодмінно треба побачити все на власні очі, помацати і спробувати. Тільки так я здатна повноцінно пізнавати навколишній світ. А мої дитячі покатушки лише прищепили розуміння того, що світ відкритий, і переміщатися по ньому зовсім не складно.

Хотин, Чернівецька область, липень 2017 року

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *